Одного весняного ранку на Тереблю прилетіли два розкішні птахи - білі лебеді. Вдень вони ховались від людей між вербовими кущами, а ввечері та зранку, коли на річці було спокійно і тихо, птахи обережно виходили, щоб поплавати. Їхня любов та піклування одне про одного нагадувало молоду пару закоханих людей, які ось-ось стануть на рушничок щастя.
Лебідь був більшим за лебідку, на голові мав чорну пляму, що нагадувала корону, а лебідка, немов тендітна царівна, тулилась до свого принца, який її так віддано захищав. Навіть тоді, коли вітер колихав кущами верби, що гіллям звисали у воду, лебідь підпливав до неї та сильно шипів, розмахуючи велетенськими крилами. Немов хотів сказати: «Не підходь, бо зараз витягну гострого меча та порубаю…».
Миколка любив сидіти на березі Тереблі, але непросто так сидіти, а ловити рибу. Щоранку хлопчина сидів та дивився на кольоровий поплавок, а в перервах між кльовом, аж ніяк не сумував, адже мав нагоду подумати про життя та природу, яких любив всім серцем. А ще любив мріяти про те, як буде жити природа, коли він виросте, бо ніхто її не впізнає. З ним вона буде іншою - такою, як хоче бути сама. Він зробить усе, щоб вона була молодою, красивою та дуже привабливою, щоб жоден нелюд більше не знущався з неї, а якщо спробує, то дуже сильно буде покараний.
Зранку Миколка вставав майже разом із сонечком та біг копати хробаків. «Бо ранок найкраща пора, для риболовлі» - так колись казав йому покійний дідусь, який зробив йому першу вудочку з ліщини, а поплавка почепив із гусячого пера, щоб рибу не лякати кольорами пластмаси. Ото була вудка, стільки риби нею вловив! Але минулого року старші хлопці її зломили, а рибу забрали… Шкода… Але бажання справжнього рибалки так просто не зламати.
Сьогоднішнього ранку хлопець сидів більше години, але поплавок ніяк не хотів зануритись у воду, шматок пластмаси лише потроху тремтів на гребінцях невеличких хвиль, які здіймав вранішній вітер. Дивно якось було спостерігати за тим, як маленький поплавок так високо підстрибував, наче боявся клюнути, щоб не втопитися в холодній воді…
Кльову не було. Хлопчина вже збирався йти додому. Та погляд його зупинився на великому білому клубку пір’я, який пробирався крізь густі кущі. Миколка тихо опустив вудочку у воду, а сам ліг за великий камінь, на якому сидів. Вийшовши з кущів, білий птах обережно оглянув місцевість, впевнившись, що нікого нема, розправив могутні крила, а потім запхав голову в зарослі і зашипів тихо. Почувши добро, яке дав коханий, чарівна лебідка обережно вийшло до лебедя.
Мить… Пара велетенських птахів знялась та полетіла, облетівши місцевість кілька разів, відтак обережно сіли на воду.
Лебідка, як справжня панна, вищипувала та чистила своє пір’я, а гордий лебідь занурював довгу шию у воду раз-у-раз шиплячи через широкі ніздрі. Коли було наведено лад із зовнішністю, дбайливий господар брався за діло та йшов на мілину, щоб вполювати сніданок. Впійману здобич одразу приносив коханій. Обережно поклавши рибину до рота, йшов геть, навіть не чекаючи, коли кохана доїсть. І так тривало доти, поки лебідка не наїлася вдосталь, лише потім справжній мужчина їв сам. Прогулявшись трохи та втомивши голод і спрагу, птахи зайшли назад до кущів.
Микола лежав і не міг навіть поворухнутися від такого дива. «Краса ще на світі існує», - тихо прошепотів хлопець, обтираючи рясні сльози радості, що текли немов бурхлива Теребля. Тихенько встав, змотав вудочку та помчав додому веселий та усміхнений підстрибував, наче лоша.Мабуть, він ще ніколи небачив такої картини, яку сьогодні показало реальне життя на лоні природи?
Наступного ранку Микола вже не копав хробаків і навіть вудочку не брав, бо не хотів ловити більше рибу. Якщо він ловитиме й надалі, то лебедям не буде що їсти і вони полетять кудись в пошуках їжі. Е ні, хай будуть тут, бо тут вони в безпеці, переконував себе хлопчик.
Він майже щодня приходив на берег річки, щоб поглянути як поживають його знайомі. Так проходили літні дні, ставали довшими ночі.
Одного разу Миколка помітив, що лебідки не має, лебідь сам гуляє вже декілька днів, озираючись засмучено в кущі, але чому, що сталося? «Невже хтось її вбив?», - йшов схлипуючи ввечері до дому. От нелюди, м’яса захотіли, невже не шкода було такої пари розривати? Що буде з лебедем? Він же тепер розіб’ється об гостру скалу, без кохання йому не прожити.
Цілу ніч не міг заснути. Біль та розпач роздирали душу та непокоїли серце хлопчини.
Майже місяць Миколка не був на річці. А чого йому туди йти – лебедів вже немає, а рибу ловити якось не цікаво, краще вдома побути і матері допомогти. Незабаром школа, уроки, навчання – час бігтиме швидше. Невдовзі він забуде про тих лебедів, які колись жили на річці, але померли від рук злих людей, що відібрали від нього найдорожче із усіх його захоплень.
Перші морози взялися кригою на калюжах. За ними випав перший сніжок. Якось Миколка вирішив зі школи піти на річку, щоб побачити чи замерзло його плесо. Впевнившись, що так, воно замерзло, зібрався вже йти, але почувши крики напружив погляд в облисілі кущі. На замерзлу річку вийшло двоє дорослих лебедів, та двоє зовсім маленьких, що кричали від холоду, тулячись до матері.
То вони тут, зрадів хлопчик, але не надовго, бо зрозумів, що малята без тепла та їжі загинуть на замерзлій річці. Лебеді, які ж вони віддані батьки не полетіли в теплі краї, хоча могли покинути малих рятуючи свої життя, але яке життя без дітей може бути? Це тільки в людей діти виростають в дитячих будинках чи помирають у сміттєвих баках, або ж сплять в собачих будках, як малий Андрійко, що відморозив пальці, коли мати його там закрила, щоб не заважав святкувати її іменини. А тут така любов, таке батьківство…
Коли спустився донизу, лебеді його не злякалися, хіба, що батько зашипів та відлетів убік. Скинувши куртку з себе, обережно обгорнув малих та взяв на руки, щоб віднести додому. Лебідка бігла позаду, а лебідь залишився на річці, не хотів йти за хлопчиком. Та вибору в малого не було, три життя вартували більше одного.
Сьогодні потеплішало. Миколка вирішив випустити своє сімейство із сараю, але їх було тільки троє. Лебідь так і не прилітав, хоча хлопчина кожного дня його бачив на річці. Розправивши крила лебідка знялася й полетіла, але на вечір так і не повернулася, не було її й зранку, хоча й сніг падав і тиснув морозець. Коли Миколка прийшов зі школи, то почув, як малі кричали й кликали маму, але її не було. Під вечір вона прилетіла, але не сама… Лише тоді він здався, коли снігу випало майже по вікна. На серці стало спокійно, коли разом з батьком вони загнали лебедів до сараю.
«Прийде весна і я знову ходитиму на річку, бо мої лебеді там плаватимуть», - написав хлопчик у своєму щоденнику.
